Валерій Галадим: В нас немає інакшого шляху, як тільки бути щасливими
28 липня, 20:31.
Військові зіткнення на Сході України викликали серед українців не лише сплеск патріотизму, але й наочно показали: хто є хто. Хтось, ховаючись за спини інших, з трибун проголошував гасла, а хтось, не дивлячись ні на що, став на захист рідної країни від ворога. Зазвичай, саме прості українці виступили справжніми патріотами готовими взяти відповідальність на себе за долю країни. Спілкування з такими людьми, їх сила та віра у перемогу, додають впевненості, що ми переможемо і здолаємо усі труднощі.
Нещодавно журналістам випала нагода поспілкуватися з мешканцем Цюрупинська, а нині Олешок, спокійним, виваженим, мужнім чоловіком з активною життєвою позицією, справжнім героєм – добровольцем Галадимом Валерієм Вікторовичем.
Валерій Вікторович батько п’ятьох дітей, був мобілізований до лав Збройних сил під час 4 хвилі мобілізації, провів у зоні АТО більше 14 місяців.
"Я завжди відстоював демократичні цінності, точку зору не міняв ніколи”
З початком неоголошеної війни на Сході країни у воєнкоматах з’явилися бажаючі добровільно зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Більшість добровольців - це були молоді люди, проте не тільки. Серед, як то кажуть дорослих чоловіків, був і Валерій Вікторович, якому на той час було 55.
- Мені на днях буде 57 років. Я завжди себе позиціонував як демократ, їздив на перший Майдан, їздив на другий Майдан, завжди відстоював демократичні цінності. Для мене Україна, і нинішній вибір – головне в житті. Точку зору не міняв ніколи. Можливо саме через це у мене кар’єра не склалася. Але у мене є такий свідомий вибір, я і тоді, і зараз вважаю, що правий в своєму виборі, - говорить про своє тверде рішення добровольцем вступити в ряди Збройних Сил України.
Відразу після страшних подій, які сталися після Майдану, Валерій Вікторович відверто не зміг сидіти дома. Розмірковував свідомо: «Ну як же так, я тут такий активіст, а там війна, і я залишусь тут, як багато, на жаль, хто буду ховатися? Ні». Родина такий рішучий вибір Валерія сприйняла з розумінням та підтримала:
- Родина віднеслась з розумінням, - розповідає Валерій. - Жінка в мене знає, що я з самого початку жив і діяв в такому напрямку, вона розуміла все. Дружина лише боялася, що в мене зі здоров’ям щось може трапитися, тому що побут там важкий, практично побуту немає ніякого, але це все дрібниці, по великому рахунку.
Буквально весною 2014 року активіст пішов до воєнкомату, зустрівся з воєнкомом, який поцікавився, скільки тому років та порадив зачекати. Проте, Валерій Валерійович на цьому не зупинився, ще кілька разів приходив до воєнкомату та наполягав на тому, щоб його взяли до війська. Взагалі Валерій Вікторович в мирному житті цивільний офіцер. У свій час закінчив військову кафедру при ВУЗі, проходив строкову службу, все свідоме життя прожив у Цюрупинську.
І все ж таки, під кінець року в грудні група активістів пройшли медкомісію, і вже в лютому потрапили до лав Збройних Сил України. Спочатку на Яворівський полігон, а потім звідти в 28-механізовану окрему бригаду. Місто постійної дислокації якої знаходилося під Одесою. Бригада, за словами Валерія Вікторовича, складалася в своїй більшості з жителів південного регіону. На той час військові механізованої бригади брали участь у бойових діях під Мар’їнкою, Красногорівкою.
Про своє рішення піти добровольцем до армії думку земляків дізнався вже пізніше, коли прийшов у першу відпустку.
- Багато хто вважає, що це не наше діло. Одні говорять: ось прийдуть до нас, тоді й ми будемо захищати. Тоді, коли прийдуть, вже буде пізно. Там настільки розруха, там настільки все розбите, ми не повинні все це допустити. Не дай Бог, щоб сюди прийшли. Хтось вважає, що ми вже не в тому віці, хай молодь йде. Ось один взагалі відповів - та що я буду рік життя втрачати. А в якому ми віці? Ті прості мужички, які там воюють, із них хтось добровільно пішов, когось відірвали, але, потрапивши туди, люди розуміють за для чого вони там, і вони воюють, - з відповідальністю про власні переконання та погляди говорить Валерій.
"Там одне, там війна, там гинуть люди, там розруха, там біле – то біле, а чорне, то чорне…”
Потрапивши до війська, Валерій Галадим служив в інженерному підрозділі, займав посаду інженера, по напрямку інженерно-саперної та інженерно-технічної справи. Звідси і отримав позивний «Інженер».
- Я сам інженер-сапер по військовій спеціальності, тому і був куратором цього напрямку,- розповідає про службу в рядах Збройних сил доброволець. - Робота була небезпечна, як раз застав ту останню військову компанію, коли було декілька великих бойових битв. Це Іловайськ, Дебальцеве, СаурМогила, і в тому числі бої під Мар’їнкою. Нажаль, війна продовжується і зараз, але вона має такий собі «окопний» характер.
Зі слів Валерія Галадима, саме в той час під Мар’їнкою вороги здійснили масований наступ і основний удар разом з іншими підрозділами прийняла бригада, в якій знаходився доброволець. Ситуація була надто серйозна, з тяжкими наслідками та втратами.
- Це було страшно. В цьому бої ми втратили побратимів. Ворога вдалося зупинити, відігнати, поставити на місце, відбити. Позиції залишилися в наших руках і досі вони наші. Всяке було, були екстремальні моменти, були і порівняно спокійні дні. Але на Донеччині було гаряче завжди. Було гаряче, і коли я приїздив у відпустку, відпустка в мене була в липні до початку серпня. Саме в той час в мене син одружувався, тоді потратив з вокзалу відразу на церемонію. Враження вирували неоднозначні: вони всі святкові, з квітами, а я у формі, у мене ще все те в голові, не можу одуматися. Це зовсім різні реалії. Там одне, там війна, там гинуть люди, там розруха, там свій не свій, там біле то біле, а чорне, то чорне. Тут приїхав, а тут 50 сірих відтінків, не зрозумієш наш він чи не наш, сепар чи не сепар, - ділиться спогадами та враженнями від пережитого Валерій Вікторович.
Почуття тривоги та надмірної пильності супроводжували Валерія навіть у рідному місті, під час першої відпустки. Одного разу, їдучи сільською місцевістю в автобусі, з вікна побачив необроблене поле, заросле бур’янами. Відразу в голові автоматично промайнула думка – «заміновано»!!! А потім спіймав себе на думці – «я ж не там, я вдома».
Повернувшись з відпустки, згодом механізовану бригаду вивели до Широкого лану на поповнення, де вже приєдналися мобілізовані 5-ї і 6-ї хвилі. Зазвичай це були прості звичайні люди різних професій - трактористи, комбайнери, фермери. Як відмітив доброволець, дітей політиків та олігархів зустрічати в рядах мобілізованих йому не доводилось. Після поповнення військові продовжили виконувати бойові завдання в Луганській області. Порівняно з подіями на Донеччині, на той час там серйозних бойових дій не було, але напруга звісно була.
Серед спогадів Валерій розповів вражаючу історію, яка наштовхує на роздуми.
Додому Валерій Вікторович повертався разом з молодим бійцем, невеликого зросту, років 20 з Миколаївської області. В Харкові в вечірній час в метро зустріли компанію молодих, спортивних та життєрадісних юнаків. На їх фоні демобілізовані бійці мали жалюгідний вигляд: стомлені, виснажені, з великими рюкзаками за спинами.
- Ми подивилися один на одного, а він і каже: «Ми з вами про одне і теж подумали». А далі він в серцях мені говорить: «Так чому ж так виходить, ми там воюємо, гинемо, а вони молоді, гарні тут і такі безтурботні». Мене такі думки раніше часто бентежили, особливо на початку так було, - з прикрістю в голосі говорить доброволець.
"Це моя країна і я хочу, щоб мої діти мешкали тут, а не десь ховалися”
Повернувшись до мирного життя, Валерій Вікторович поринув у домашнє господарство та сімейні справи. Родина у Валерія велика, п’ятеро дітей. Старші діти вже дорослі та самостійні, мають свої родини та подарували йому внуків. Наразі сім’я в хвилюванні за найменшу доньку. В цьому році вона закінчила 11 клас та планує вступати до ВУЗу. Як говорить про себе Валерій - він зараз безробітний. Проте розповів і про плани.
- Зараз я безробітний, на жаль, роботи немає. Прийшов, туди - сюди потикався нічого немає, це по-перше, а по - друге і це головне - це вік. Якщо казати серйозно, то я можливо повернусь назад…до себе. Я вже розмовляв з хлопцями, хлопці чекають, зараз пішли дуже багато бійців на дембель. Якщо чесно, то я в мирні процеси не вірю, в мінські домовленості я не вірю. Це люди, які розуміють тільки силу, грубу чоловічу військову силу, а всі ці домовленості вони розцінюють як слабкість і відповідно реагують. Якщо ми самі їх не зупинимо, то це все не допоможе, а якщо зупинимо, то для цього нам потрібна сильна армія. Можливо я для свого віку буду не тим, хто робить там якусь погоду, але і для мене там є робота, місце, яке мене чекає, - впевнений в своїх переконаннях Валерій.
Попри неоднозначність міркувань та поглядів, Валерій Вікторович з оптимізмом дивиться у майбутнє.
- Я дивлюся з позитивом у майбутнє, я впевнений, що ми відстоїмо Україну, інакше бути не може, у нас немає другої країни. На питання свого приятеля, чому я пішов воювати, відповів, - це моя країна, я хочу, щоб мої діти жили тут, а не десь ховалися, саме тут, а не де інде. Я вважаю, що все буде добре, бо в нас немає інакшого шляху, вибору немає, тільки бути щасливими…, – переконаний Валерій Вікторович Галадим.
Напевно, щастя України в тому, що її захищають саме такі відповідальні, свідомі, мужні та хоробрі чоловіки, які впевнені у собі та готові на все заради миру та спокою рідної країни.
Світлана Шендрик
Херсонщина за день
Вернуться назад