Ваши письма > Мій Євромайдан - cпогади

Мій Євромайдан - cпогади


21 листопада, 09:51.
Мій Євромайдан - cпогади

Решил поставить эту заметку в публикацию, так как А. Радионова была активным участником киевского майдана и одна из первых, кто вышел на местное вече в нашем городе. Вашему вниманию ее воспоминания о тех драматических событиях...
--------------------------------------

Минув рік після Євромайдану. І сьогодні, оглядаючись на пережите за рік. можу сказати, що таких глибоких переживань за моє довге життя не було ніколи. Хоча я була учасником великих громадянських зібрань українського народу нової доби.

Першим був збір кілька сотень тисяч українців зі всіх куточків України на Чортомлицькій січі біля могили Івана Сірка, що поблизу с.Капулівка Дніпропетровської області. Це був 1990 рік, рік 500-ліття українського козацтва. Тоді, незважаючи на спротив комуністичної влади, зібралися патріотичні українці, щоб відзначити свою славну історію, проголосити єдність сходу і заходу, прагнення до незалежності. Там вперше я почула як багатотисячний імпровізований хор співає «Ой, у лузі червона калина…» та «Ще не вмерда Україна...». Тоді серед рівного степу учасники зібрання насипали курган, а на ньому запалили свічки як символ вічної пам’яті свого героїчного минулого. Сьогодні на цьому кургані височіє погруддя славного отамана Івана Сірка. Тоді, патріоти-умільці відлили унікальну ювілейну монету присвячену 500-літтю козацтва, яку я тепер бережу як дорогоцінний скарб у своїй колекції. Там мій десятирічний син Андрій вивчив майбутній гімн України і першим виконав його на шкільному заході у Цюрупинську. Там була неповторна атмосфера доброзичливості, любові, поваги, єднання.

Цю атмосферу я відчула у листопаді 2004 року під час помаранчевого Майдану. Чотири доби ми всією сім’єю стояли у напружені дні, коли чекали введення внутрішніх військ. Але була абсолютна тверезість, доброзичливість, солідаризм. Ми прагнули справедливого завершення виборів президента.

Та ніщо зі згаданого і пережитого не йде в порівняння з тим, що довелося відчути й пережити, починаючи з листопада 2013 року.

21-22 листопада 2013 року я була учасником всеукраїнського форуму неурядових організацій, що відбувався в Києві. Ввечері від львівських колег дізналася про початок протесту на призупинення урядом євроінтеграційного процесу. Ввечері 22 листопада приїхала на Майдан Незалежності. Йшов дощ, було холодно, але серед кількох сотень людей панувала таж сама неймовірна атмосфера духовного піднесення. Одразу ж незнайомі люди запропонували місце під парасолькою, щоб не змокнути до нитки. На імпровізованій сцені виступали тодішні лідери опозиції – Кличко, Яценюк, Тягнибок.

24 листопада відбувся мирний Євромайдан на Європейській площі. Ще вірилося, що ми зможемо дати посил владі не звертати з наміченого курсу. Хвилювалися, чи вийде багато людей. Адже навесні на марші протестів народ виходив мляво. Говорили між собою: молодці молдовани, вийшли масово і змусили владу підписати угоду про асоціацію. А ми що, гірші? Збір був у парку Т.Шевченка. Звучали патріотичні пісні, було хвилююче і тривожно: чи збереться велика громада, якою буде реакція правоохоронців, адже попри заборони на Європейській площі збудували сцену. Туди й розпочалася хода. Якою ж була радість, коли ми заповнили всю Європейську площу. Нас було кілька десятків тисяч! За різними підрахунками – від 50 до ста тисяч. Домовленість була-тільки державна символіка. Я була з «Громадянською позицією» Анатолія Гриценка.

Ще жила серед нас надія – невже отаке велелюдне зібрання проігнорує влада, невже не підпише угоду?

А далі була зрада національних інтересів недолюдком Януковичем, а потім була злість в поєднанні з відчаєм: нам що, до скону у цьому ярмі бути?

Коли Київ звернувся до регіонів підтримати Євромайдан після трагічних подій 30 листопада та 1 грудня в Цюрупинську розпочалася відправка активістів на Майдан. Першими відгукнулися учасники помаранчевого майдану. Бо вони знали, що правда і воля саме там. У першому транспорті,організованого «Батьківщиною» поїхали О. Аверін, В. Сташенко, М. Гоголевська, А. Кириленко, Ю. Піньковський, Я. Томілко, М. Іванов, Н. Шапарна.

Потім спільно шукали і бажаючих поїхати, і кошти. Їздили хто в групі, хто поодинці. Не вистачало коштів на пальне. Тому просили добровольців самим оплачувати дорогу на Майдан. А ті, хто залишався вдома не змикали очей від телетрансляції чи інтернету, боячись, що кожної миті почнеться зачистка Майдану.

В грудні стало зрозумілим, що якщо малі і великі міста не піднімуться, не підтримають київський Євромайдан влада його задавить. І це було не менш складно, ніж відправити людей у столицю. Перший цюрупинський Майдан я організовувала з Тетяною Фурсенко. Написала текст листівки, розподілили між собою тираж роздруковування, задіяли телефон, місцевий сайт. Перший раз прийшло півтора десятка людей, потім з кожним разом ставало все більше. Яскравими були виступи тих, хто повернувся з київського Майдану, зокрема пам’ятаю виступ Анатолія Кириленка. Не претендую на вичерпність, але назву перших сміливців, які прийшли до погруддя Т.Шевченка, незважаючи на те, що міліції було більше, ніж мітингувальників. Це М.Гоголевська, Т.Ягодка, В. Калюс, Н. Козлова, В. Поліщук, Є.Фім’яр, В.Галадим, А.Великий, Л. Муратова, О. Аверін, Л. Левченко, Василь Миколайович, О. Сирота, О.Аверін, Ю.Плюшкін, Д.Воронов.

Тоді нам здавалося, що варто прогнати Януковича зі зграєю і заживем демократично і щасливо. І в страшному сні ніхто не передбачав кровопролитної війни, що прийде на нашу землю. Але це вже інша історія, кінця якої поки що не видно… Ми обов"язково переможемо - я вірю в це! Ми всі маєио вірити і бути такими ж мужніми і самовідданими, як під час Євромайдану.

Слава Україні! Героям слава!


Алла Радіонова
Голова громадської організації «Громадянська позиція»



Вернуться назад